Коли військовий чи ветеран жартує про поранення, ампутацію чи смерть, часто це може здатися шокуючим. Для цивільних такі жарти непрості для сприйняття, але на війні вони допомагають вижити. Після повернення додому цей гумор не зникає, а стає частиною повсякденного спілкування.
Це явище зображено у драмеді “Повернення”, коли головний герой спілкується з привидом загиблого побратима. Їхні діалоги сповнені чорного гумору. Часто жарт – це єдиний спосіб говорити про біль. Чому так відбувається? Хто може жартувати про ампутації, а хто ні? І де проходить межа? Ми запитали про це у Лани Омельчук, лікаря-психіатра та завідувачки тернопільського центру ментального здоров’я всеукраїнської мережі “ПОВЕРНЕННЯ”.
“ПОВЕРНЕННЯ” — всеукраїнська мережа центрів ментального здоров’я для військових, ветеранів та їхніх родин. Проєкт заснований подружжям українських філантропів Віктором та Оленою Пінчуками. На сьогодні центри ПОВЕРНЕННЯ надають фахові та безоплатні послуги в Івано-Франківську, Дніпрі, Києві, Кропивницькому, Луцьку, Полтаві, Рівному, Тернополі, Хмельницькому, Черкасах та Чернігові.
Для багатьох побратимів та посестер чорний гумор – це спосіб назвати страшне своїми словами і не дозволити йому повністю визначати себе.
Я часто чую від хлопців та дівчат фразу: “Якби я про це не жартував, я б уже давно з’їхав з глузду”. Це форма радикального прийняття реальності. Коли людина втрачає кінцівку, у неї є вибір: закритися в горі або визнати факт і йти далі. Вибір на користь жарту – це вибір на користь життя. Це спосіб сказати: “Так, я не маю ноги, але я маю майбутнє, плани та силу жартувати над своєю втратою”.
Жорсткість гумору часто віддзеркалює жорсткість досвіду.
Чим пекельнішими були бойові дії, чим важчою є травма, тим гострішим буде жарт. Це своєрідний психологічний детокс – висміюючи смерть чи поранення, ветеран позбавляє ці явища влади над собою. Крім того, такий гумор часто стає “містком” у спілкуванні з цивільними. Я помічала, що коли ветеран першим жартує про своє поранення, напруга в розмові миттєво зникає. Цивільна людина розслабляється, розуміючи: “Ця тема не є табуйованою, військовий ставиться до цього свідомо, з ним можна вести діалог”. Це дає простір для щирого інтересу замість незручної мовчанки.
Хто має право на чорний гумор, а де проходить межа?
У психології є неписане правило: право жартувати над травмою належить тому, хто цю травму несе. Коли ветеран жартує про своє поранення – це прояв сили та контролю над ситуацією. Коли те саме робить цивільна людина – це часто сприймається як знецінення або навіть жорстокість.
Як правильно реагувати цивільним?
Якщо ви вперше спілкуєтеся з ветераном і чуєте такий жорсткий жарт, не варто одразу сміятися “в голос” – це може бути сприйнято неоднозначно. Найкраща стратегія – щирість і визнання. Можна сказати: “О, ти так спокійно про це говориш, що навіть жартуєш. Це вражає”. Ви показуєте, що чуєте людину, поважаєте її досвід і готові до відкритої розмови. Вже пізніше, коли дистанція скоротиться, спільний сміх може стати ознакою справжньої довіри.
Межа в родині – найтонша лінія.
У стосунках з близькими все ще складніше і залежить від того, якими були відносини до поранення. Проте є критично важливий момент: гумор ніколи не має зазіхати на чоловічу чи особисту гідність. Кожен чоловік хоче залишатися для своєї жінки опорою, бути сильним і мужнім. Поранення чи ампутація самі по собі є викликом для цього самовідчуття. Якщо дружина починає жартувати про “неповноцінність” чи відсутність кінцівки в контексті слабкості — це може глибоко поранити “чоловіче его” та призвести до важкої депресії. У сім’ї жарт має підтримувати (“ти крутий, ти впорався”), а не підкреслювати вразливість. Межа проходить там, де жарт перетворюється на кпини над особистістю.
Як цивільним правильно реагувати на “жорсткий” гумор ветерана в житті, на роботі та в новому колективі?
Реакція на специфічний гумор у робочому колективі потребує особливої делікатності. Це середовище, де ми маємо професійні рамки, але водночас прагнемо довіри. Саме тому культура підтримки ветеранів у робочих командах сьогодні стає важливою частиною ринку праці – про це дедалі частіше говорять і на платформах пошуку роботи, зокрема на Work.ua.
- Зберігайте спокій та професіоналізм. Якщо ветеран у новому колективі жартує жорстко, він часто підсвідомо “тестує” середовище на безпеку. Він дивиться: “Чи витримають вони мене таким, який я є? Чи зможу я тут бути собою?” Найкраща реакція – не впадати в шок і не ігнорувати жарт повністю. Достатньо спокійної посмішки або короткого коментаря, який підтверджує, що ви почули людину.
- На роботі – це про зворотний зв’язок. У новому колективі важливо встановити здорові межі. Якщо гумор ветерана здається комусь із колег занадто важким, не варто робити зауваження публічно чи агресивно. Краще поговорити тет-а-тет: “Слухай, я дуже поважаю твій досвід і те, що ти можеш про це жартувати, але для мене особисто ця тема поки що дуже болюча/незвична. Давай спробуємо в нашому спілкуванні трохи змінити акценти”. Це дорослий діалог.
- Не намагайтеся “підіграти” у жорсткості. Головна помилка колег – думати, що якщо ветеран жартує про смерть чи поранення, то тепер усім можна так жартувати. Це не так. Цивільному колезі краще залишатися в ролі “активного слухача”. Ваша емпатія та готовність сприймати людину з її досвідом – це найкраща адаптація.
- Роль керівника. Якщо ви керівник, важливо транслювати команді: гумор ветерана – це його спосіб контейнувати пережитий біль. Колективу не обов’язково сміятися з кожної фрази, але обов’язково – поважати шлях, який пройшла ця людина. Адаптація – це двосторонній рух: ветеран вчиться звикати до цивільних правил комунікації, а команда вчиться розуміти мову людини, яка бачила війну.