Відомий український актор театру та кіно, а також зірка серіалів на ICTV2 – пригодницького комедійного екшену “Козаки. Абсолютно брехлива історія” та комедійного серіалу “Юрчишини” Дмитро Вівчарюк відверто розповів про життя з родиною на відстані в проєкті “Як йому без неї”.
Наскільки важко було прийняти рішення про розлуку? Як Дмитро адаптувався до самотності, а дружина з дітьми до нових реалій життя за кордоном? А також як часто бачиться родина та що нового відстань привнесла в сімейні традиції Вівчарюків?
Війна для Дмитра Вівчарюка розпочалась ще в грудні 2013 року з Майдану. А батько актора пішов добровольцем ще у першу хвилю призову в АТО та у 2014-2016 роках воював у Марʼянівці та Авдіївці. 24 лютого 2022 року Дмитро застав у Києві і пригадує цей день так:
“У мене напередодні були зйомки, тому я спав. Ми живемо відносно недалеко від Жулян, тому прокинувся від якихось звуків та пілікання від повідомлень. Спочатку промайнула думка, що сусіди зранку ремонт почали. Тут кума ще телефонує: «Війна почалась, а ви спите!» Вийшов на балкон: а там все бахкає, свистить. Глянув у новини, а там вже стрічки палають. І у месенджерах тисячі повідомлень. Я зрозумів на балконі, що мені треба зараз говорити з дружиною та дітьми спокійним голосом, і я сказав: «Олю, сонечко! Бери гроші, документи, необхідні речі для вас з дітьми і їдьте на захід країни». Ось так ухвалювалось рішення про їхній виїзд”.
Про виїзд родини за кордон
“Емоції мене живцем розривали на шмаття. Дружина — це моє натхнення. Вся Україна знає, яка Оля у мене красуня! І я є ревнивим хлопцем. Вона надає мені сили та те, заради чого я взагалі живу”.
Я через хворобу дуже схуднув. Мені через регулярні запалення легень ставили багато діагнозів — від туберкульозу до онкології. Пізніше жоден з них не підтвердився, але, поки я чекав результатів обстежень, словами не передати, що я пережив, які думки сиділи у голові та як це все перевернуло моє життя. Оля була завжди поруч. Тим більше я чудово знаю себе та свій характер, тому відверто скажу: я не розумію, що Оля у мені знайшла, бо я на її місці за себе заміж не пішов!
Вона з дітьми (Захару було 7, а Любомиру тільки виповнилось 3 роки) поїхала автобусом на Івано-Франківщину та жила у готелі біля Яремчі один тиждень, який організував її брат та його керівник для своїх співробітників. Потім пішки з дітьми перетнула кордон до Румунії. А пізніше – переїхала до Будапешту, далі до Дортмунду літаком, а тоді в Мюнстер. Там живе вже 30 років найкраща подруга моєї покійної тещі — Алла. Вона взяла на себе всі організаційні питання. Представники німецької влади живуть за звичним робочим графіком, і нікуди не поспішають, тому облаштування побуту, оформлення документів та отримання офіційного статусу зайняло чимало часу. Але турбота та допомога Алли дуже пришвидшували багато процесів. Пів року дружина з дітьми жили у неї разом та зараз вже мають окрему квартиру.
Дмитро Вівчарюк в житті та серіалі “Козаки. Абсолютно брехлива історія”
Про порожню оселю та адаптацію до нових реалій
“Твій дім є там, де твоя родина! Оселя після їх від’їзду тієї ж миті стала порожньою берлогою. Без Олі та дітей зникло все – відчуття любові, аромат домашньої випічки, наповнення від дитячої радості”.
Іграшки синів тригерили тим, що лежали статично на поличках, а не, як зазвичай, — розкидані по всій кімнаті. Для мене тепер безлад – це не тоді, коли діти бавляться іграшками по всій квартирі, а коли всі ці машинки стоять на своїх місцях.
Аби не завити вовком, я одразу поїхав допомагати: когось вивозив з Києва, комусь привозив ліки, їжу, вантажі для ТРО. Це рятувало від дурних думок, бо тоді ворог вже був на Оболоні, але всюди царював такий дух єднання, що зараз і не віриш, що таке було. Мисливці та спортсмени зі зброєю у спортивних штанях протистояли другій армії світу! Люди з автівок підпалювали танки пляшками з коктейлем Молотова, а потім таранили та скидали їх у річки, дідусі, які з рушниць намагались влучити в літаки, та бабусі, що труїли пиріжками орків. Де це ще таке було? У якої армії світу у військовій стратегії про такий спротив населення йдеться?
Я перші два місяці спав по кілька годин – і те переважно не вдома, десь в машині частіше. Одного разу я увійшов до квартири – і втратив свідомість. А коли прокинувся та глянув на телефон, то виявилось, що я був майже добу без свідомості. А коли вже погнали цих здичавілих з Київської, Чернігівської та Сумської областей, то загострилось питання з житлом на цих деокупованих територіях. Тому я через деяких знайомих волонтерів вийшов на міжнародних інвесторів які посприяли та профінансували придбання будинків для переселенців (модульні та будинки в яких давно вже ніхто не жив, їх викупили для ВПО).
Дмитро Вівчарюк із синами
Про першу зустріч із сімʼєю після розлуки
“Проживання без родини мене дуже тригерило усі 8 місяців до першої зустрічі. Думка про те, що діти ростуть без мене просто ріже без ножа. Уявіть, що таке для трирічної дитини тата бачить 8 місяців лише по відеозв’язку та в кіно. Я не попередив про приїзд, хотів зробити сюрприз. Зустріч була дуже емоційною. Не хотів би я таку сцену грати у кіно!”
Мені випала нагода поїхати з культурною місію до естонського містечка Нарва. Там ще треба було заїхати за гуманітарною допомогою, то я погодився. Був вражений, бо це невеличке естонське місто перебуває на кордоні з Мордором, і ці орки тероризують населення та зухвало там поводяться. Але мешканці цього міста є великими патріотами своєї держави, і нашими друзями. Вони прийняли понад 13 тисяч українців: надали дах, все необхідне для життя, дитсадки та школи для дітей. Ми їм подарували прапор з автографами хлопців з 31 бригади.
Тоді ж по дорозі відбулась зустріч з чоловіком Президентки Словаччини, говорили щодо створення реабілітаційного комплексу, в якому зможуть наші поранені не просто лікуватись на відновлюватись, а і насолоджуватись, повернувшись до життя і емоційно, і фізично. Там передбачається не лише спілкування наших захисників одне з одним та робота з психологами, а навіть заїзд з родинами, щоб вони разом проходили період адаптації у мирному житті.
Проживання без родини мене дуже тригерило усі 8 місяців до першої зустрічі. Думка про те, що діти ростуть без мене просто ріже без ножа. Уявіть, що таке для трирічної дитини тата бачить 8 місяців лише по відеозв’язку та в кіно. Я не попередив про приїзд, хотів зробити сюрприз. Зустріч була дуже емоційною. Не хотів би я таку сцену грати у кіно! Я постукав у двері та сказав: «Добрий день, будь ласка, відчиніть двері, це – Дмитро!». «Який Дмитро?». Дружина спочатку навіть не змогла нічого сказати, а потім почала плакати. Старший син Захарчик спочатку злякався, Оля сама плаче, дитину заспокоює. Я – теж дитину обіймаю, дружину пригортаю. Молодший син вибігає та кричить: «Діма! Діма!». Уявляєте, не «тато», а «Діма»! Я Любчику кажу: «Мій ти Зайчику, я ж – тато!». І він мене почав вже після цього називати татом.
Старший Захарчик мене не відпускав – і я навіть дві години, поки дитина не заснула, пролежав поруч з ним. Оля мене за той вечір перепитала купу разів: «Ну, ти ж тепер залишишся з нами та нікуди не поїдеш?» Я тримався, аби їй не брехати, а потім вона опанувала емоції себе та сама сказала: «Я знаю, що ти повернешся в Україну!». Друга зустріч відбулась ще через майже шість місяців. І хоч емоцій було не менше, але ці зустрічі мене лікують.
Про життя дружини та синів в Німеччині
“Я дуже дружині вдячний, що вона створила дітям такий світ без війни, що вони почуваються себе максимально щасливими. Ми живемо на відстані вже 20 місяців – це страшно…”
Оля чудово знає англійську, а тепер підтягнула і німецьку. І вона перекладає Захарчику, про що говорить вчителька в школі. Але йому все одно потрібно було більше часу на адаптацію, ніж молодшому, бо одразу пішов у 1й клас в квітні (до цього в Україні не ходив до школи). Любчик взагалі вразив – дуже добре щебече німецькою у дитсадочку, в якому він єдиний українець. А ще вони живуть дуже насиченим культурним життям – парки, замки, музеї. Дружина за нас двох намагається продовжувати їх щасливе дитинство.
Оля дуже багато влаштовує та проводить заходів – і для дорослих, і для дітей. Це і культурні проєкти, і благодійні зі збору допомоги та мітинги. Я дуже дружині вдячний, що вона створила дітям такий світ без війни, що вони почуваються себе максимально щасливими. Ми живемо на відстані вже 20 місяців – це страшно…
Також по темі: «Козаки. Абсолютно брехлива історія»: Дмитро Вівчарюк розповів, на які жертви пішов заради ролі Хто знімався в серіалі “Козаки. Абсолютно брехлива історія”? Факти про головних героїв Козаки. Абсолютно брехлива історія - 1 серіяПро нові сімейні традиції
“Інколи ми вечеряємо та чаюємо онлайн. Це Олю заспокоює, бо вона на власні очі бачить, що я поїв. Обов’язковим є ритуал побажання гарної ночі і солодких снів та зранку — відео в кружечках для дітей, аби у них пройшов гарно день”
Коли ти подумаєш про те, скільки дітей страждає та гине від обстрілів, що батьки їх взагалі більше не побачать, — стає моторошно. Я сварюсь з батьками у сірій зоні, які не вивозять дітей, бо тримаються за хату та гараж. Невже життя дитини є менш важливим, ніж цей вже напівзруйнований дім? Будинок відбудуєш, а дитину з того світу … Бо діти повинні бачити мирне та краще життя. Ліпше пожертвувати тим, що діти не поруч, а не ховати їх, витягаючи з-під завалів.
Про ревнощі
“Після 24 лютого 2022 року всі ревнощі набули нової якості після пережитого – вони стали приводом для жартів”
Я, наприклад, Олі так і кажу: «Ти у мене така надзвичайна красуня та така молода. Чому ти у мене щоразу питаєш, коли ми побачимося наступного разу? Знайди вже там собі олігарха. Може, від нього і ЗСУ перепаде пару літачків-винищувачів!». Вона заливається від сміху – і це для мене, як бальзам на душу. Я сам інколи зізнаюсь дружині «у зрадах», розповідаючи, як мене палко обіймали та цілували «дівчатка, яким 80+», коли дякували, що ми надали їм допомогу. І вона знову сміється! Зараз наші стосунки стали кращими, ніж були, через цей постійний ризик небезпеки. Хоча навіть серед наших знайомих є чимало випадків розлучень.
Про романтику у стосунках на відстані
“Я надсилаю букет квітів, фрукти та цукерки. І все доставляли! Я цим не лише дружину балую, бо надсилаю подарунки без приводу, але і своїх синів виховую чоловіками”
Кожен чоловік повинен дати відповідь на питання: яку жінку ти хочеш бачити по життю поруч з собою – виснажену та змучену хатнім побутом чи з усмішкою навіть попри війну? Я про свій досвід і розповідаю хлопцям теж, бо вони питають, чи отримає дружина подарунки за кордоном? Я відповідаю, що моя Оля знаходиться у Німеччині. Я надсилаю букет квітів, фрукти та цукерки. І все доставляли! Я цим не лише дружину балую, бо надсилаю подарунки без приводу, але і своїх синів виховую чоловіками. Треба ще вміти не проходить поруч з життям. Я виріс у багатодітній родині. Мене не виховували романтиком, але я знаю, що таке трохи недоїсти, битися за свої права та конкурувати у професії та в житті. Я дарував дівчатам квіти з клумби – і мене хлопці дражнили «підкаблучником». А мені подобалось – і все!